Логін:
Пароль:

Українська асоціація когнітивно-поведінкової терапії

Історія виникнення когнітивно-поведінкової психотерапії

Історію виникнення, розвитку й становлення когнітивно-біхевіоральної психотерапії найчастіше розглядають, починаючи з появи біхевіорального напрямку в психології.

Виникнення біхевіоризму на початку 19-го століття пов’язане з іменем Джона Уотсона, американського психолога, який критикував суб єктивну психологію й переконався, що тільки відмовившись від внутрішніх спостережень психологія стане точною й об єктивною наукою. Основою біхевіоризму стало поняття про поведінку як об єктивно спостережуваній системі реакцій організму на зовнішні й внутрішні стимули. Базисом для цього минулого праці І. М. Сєченова, І. П. Павлова й В. М. Бехтерева.

Уотсон сформулював принципи про домінуюче значення середових подій, відмові від вивчення прихованих індивідуальних особливостей особистості, а також запропонував будь-яку поведінку розглядати як навчену.

Надалі, тези Уотсона широко обговорювалися й критикувалися, у результаті чого були розроблені нові версії біхевіорального напрямку. Значний внесок у цей розвиток вніс Б. Ф. Скіннер, чия практика вплинула, як на поведінкову терапію, так і на психологію в цілому. Скіннер стверджував, що єдиним припустимим об єктом наукового дослідження є поведінка й оперувати треба тільки тими поняттями, які можна емпірично виміряти. Він сформулював теорію оперантного навчення, засновану на тому, що на поведінку впливають не тільки стимули, які впливають на організм перед здійсненням якої-небудь дії, але й самі результати поведінки. Оперантне навчення ґрунтується на фундаментальному принципі: поведінка формується й зберігається його наслідками.

Починаючи з 1950-х рр. у психотерапевтичну практику ввійшли методи оперантного зумовлювання, ставши основою поведінкової психотерапії, спрямованої на формування й зміцнення здатності до дій, придбання навичок, що дозволяють поліпшити самоконтроль.

Термін «поведінкова психотерапія» відомий з 1953 р. 1960-і рр. можна вважати періодом становлення поведінкової психотерапії як окремого напрямку. Роботи таких фахівців, як Вольпе (Wolpe J.) і Лазаруса (Lazarus А. А.) у ПАР, Шапіро (Shapiro D.) і Айзенка (Eysenck H. J.) у Великобританії, Азріна (Azrin N. Н.) і Айллона (Ayllon Т.) у США призвели до зростання популярності поведінкової психотерапії в 1970-і рр., зробивши її одним із провідних напрямків психотерапії.

Джозеф Вольпе розробив психотерапевтичні техніки, засновані на принципах формування умовного рефлексу, теорії стимул-реакція, теорії навчення Халла і його власних експериментальних дослідженнях, спрямованих на зниження страху.

На подальший розвиток біхевіоризму й поведінкової психотерапії вплинула соціальна когнітивна теорія Бандури (Bandura А.), який довів, що навчення може відбуватися не тільки при впливі на організм певних стимулів, але й при усвідомленні й когнітивній оцінці особистістю зовнішніх подій. Соціальне навчення формується через спостереження за моделлю, яке дозволяє формувати нові стереотипи поведінки. Надалі це призвело до формування концепції самоефективності.

Надалі відбувся відхід від первісної парадигми поведінкової психотерапії (стимул-реакція), убік розгляду когніций як проміжних змінних, як структуруючих і регуляційних компонентів емоційних, мотиваційних і моторних процесів, що було відображено в теоріях Элліса (Ellis А.) і Бека (Beck А. Т.).

В 50–60 рр. ХХ сторіччя з’являються роботи Піаже і його учнів, які надають нові дані про функціонування головного мозку й розумових процесах. Внаслідок цього, прийоми й техніки, що описують когнітивні процеси займають усе більш значуще місце в роботі психолога.

У середині 1950-х років Альберт Элліс, впевнений у неефективності психоаналізу, розробив основи раціонально-емоційної поведінкової терапії (РЕПТ) і так звану модель ABC, центральну модель виникнення емоційних розладів.

Теоретичним базисом РЕПТ став поділ емоцій на раціональні (продуктивні) і ірраціональні (непродуктивні, деструктивні), причиною виникнення яких вважаються ірраціональні вірування. Різноманітні психотерапевтичні методики (когнітивні, емоційні й поведінкові) знайшли своє застосування у РЕПТ.

В 1960-х роках Аарон Бек розробив підхід, названий когнітивною терапією. У когнітивній психотерапії визначальними змінними вважаються реалістичні й нереалістичні, пов’язані з помилками в когнітивних висновках, когніції (думки).

І А.Элліс, і А.Бек визнавали зв’язок когнітивних і поведінкових змінних при домінуючому значенні перших, надавши теоретичну базу для розвитку когнітивно-біхевіоральної психотерапії.

Також в 1960-х роках М.Молтсбі (Maxie C. Maultsby), студент Элліса розробив напрямок за назвою Раціональна біхевіоральна терапія. У своїй роботі Молтсбі акцентував увагу на домашній терапевтичній роботі клієнта.

Одночасно з роботою Элліса й Бека, починаючи з кінця 1950-х і аж до 1970-х років, Арнольд А. Лазарус розробив те, що стало, можливо, першою формою когнітивно-біхевіоральної терапії, включивши в поведінкову терапію когнітивні аспекти. Бажаючи підвищити ефективність лікування, оптимізувати поведінкові й когнітивні методики, Лазарус розробив новий вид терапії що має назву мультимодальної, заснованої на когнітивно-поведінковій терапії, включючий роботу над фізичними відчуттями, візуальними образами, міжособистісними відносинами й біологічними факторами.

З іменем Дональда Мейхенбаума (Meichenbaum D.) зв’язаний ще один напрямок інтеграції когнітивного й поведінкового підходів. У його роботах розвивалися ідей А. Р. Лурія й Л. С. Виготського про внутрішню мову. Їм була розроблена методика самоінструктування, яка являла собою спосіб оволодіння внутрішньою мовою у вигляді самовербалізації факторів, що передують стресову ситуацію, супроводжують її й прямуючих за нею (своєрідне «щеплення проти стресу»). Імунізуючий ефект проти стресових ситуацій реалізовувався завдяки тому, що пацієнта заздалегідь навчали, як і якими інтелектуальними прийомами слід користуватися при виникненні таких ситуацій.

Подібним також є напрямок робіт Махоні (Mahoney M. J., 1977), який пов’язаний з вивченням когнітивних змінних і їх модифікацією, які були позначені, як головний об єкт і ціль когнітивно-біхевіоральної психотерапії. Особистісні проблеми розглядаються як об єкт для наукового вивчення; навички поведінки здобуваються в процесі дослідження, що полягає в постановці проблеми, зборі даних і їх інтерпретації, зборі гіпотетичних припущень, експерименті, аналізі результатів і перегляді або заміні гіпотези.

У 1980-х і 1990-х роках, когнітивні й поведінкові методи були об єднані в когнітивно-поведінковій терапії. Вирішальне значення в цьому злитті мав успішний розвиток методів лікування панічного розладу Девідом Кларком (David M. Clark) у Великобританії й Дэвідом Барлоу (David H. Barlow) у США. З тих пор в області когнітивно-біхевіоральної терапії була проведена безліч успішних досліджень і доведена ефективність її застосування для розв’язку широкого кола завдань.

Реферат підготовлений Л.Є.Трачук спеціально для сайту: www.abctu.org